ХЛОПЕЦЬ ІЗ ПЕЧЕРСЬКА

Тарас виріс у старій квартирі на Печерську, де книжок завжди було більше, ніж вільних полиць, а кава з’являлася на кухні раніше за будь-які розмови. Його батьки належали до тієї рідкісної породи людей, які справді кохали одне одного, а не просто навчилися мирно ділити рахунки, шафу в коридорі й останній шматок торта.

Кажуть, від великого кохання народжуються красиві діти. Тарас був переконливим доказом, хоча сам жодної особистої заслуги в цьому не визнавав.

Красивим він був без зусиль — природно й трохи несправедливо. Дівчата затримували на ньому погляд, знайомилися першими й часом знаходили причини опинитися поруч. Тарасові це подобалося, але не настільки, щоб суттєво змінювати власні плани. Свою зовнішність він сприймав приблизно як гарну погоду: приємно, однак спеціально дякувати немає кому.

Значно більше він цінував власний розум. Тарас швидко помічав закономірності, знаходив найкоротший шлях і майже одразу розумів, коли хтось говорить дурниці. Зазвичай він повідомляв про це без затримки. Не зі зла — просто не бачив сенсу залишати людину в невіданні.

АРХІТЕКТУРА РИТМУ

Тарас вступив на архітектуру, бо йому подобалося розбирати складне на зрозумілі частини. Будівля для нього була не фасадом, а системою навантажень, ліній і рівноваги. Приблизно так само він чув музику.

Навчання давалося йому легко. Не завдяки зразковій дисципліні, а тому, що Тарас швидко розумів принцип і не любив витрачати сили на зайві рухи. Курсові він часто починав тоді, коли інші вже готувалися до паніки. Сам Тарас називав це точно розрахованою межею ефективності. Викладачі користувалися іншими словами.

Ритм увійшов у його життя ще в музичній школі, але по-справжньому проявився в студентському гурті, який майже рік не міг придумати собі назву. Жоден варіант не переживав довше двох репетицій. Музика, на щастя, виявилася стійкішою.

Коли Тарас сідав за барабани, невиразний студентський шум раптом отримував хребет. Він грав швидко, жорстко й точно, збирав композицію навколо ритму й безпомилково відчував, де музика має прискоритися, де зупинитися, а де комусь краще взагалі не грати.

Останнє він особливо часто пояснював гітаристові.

За установкою Тарас ставав майже серйозним. Він не просто відбивав темп, а керував рухом усієї музики. Удари складалися в конструкцію, переходи працювали як повороти, а паузи тримали композицію не гірше за опори в будівлі.

Можливо, саме тому згодом у нього з’явився Ducati. Тарасові подобалося все, що мало точну механіку, сильний ритм і здатність дуже швидко залишати зайві розмови позаду.

ПОВОРОТ НЕ ТУДИ

Матово-чорний Ducati Monster 696 ABS Тарас купив уживаним. Мотоцикл не був найдорожчим у лінійці, але мав достатньо характеру, щоб його власник називав покупку практичною.

Мати після цього довго мовчала.

Батько запитав, навіщо практичному міському транспорту двигун об’ємом майже сімсот кубічних сантиметрів. Тарас відповів, що саме тому там шістсот дев’яносто шість. Сімсот було б уже надмірністю.

Одного вечора на дорогу перед ним викотився м’яч, а слідом вибіг хлопчик. За малим стелився низький зеленуватий серпанок. Тарас рвонув кермо вправо й разом із Ducati увійшов просто в туман.

Наступне, що він пам’ятає, — незнайома дорога, дивні будинки й мотоцикл, який лежав неподалік, подряпаний, але цілий.

Пізніше Тарасові пояснили, що це Міжсвіття.

Він поставився до пояснення критично.

Удару він не пам’ятав, власного тіла не бачив, офіційного протоколу смерті ніхто не надав. Тому Тарас вирішив, що Міжсвіття приходило по хлопчика, а сам він просто невдало перетнув його траєкторію.

Помилка маршруту. Збій у потойбічній логістиці. Неналежна організація руху між світами.

Будь-що, тільки не смерть.

Докладніше цю версію Тарас розповідає довго, переконливо й щоразу трохи інакше. Незмінними залишаються лише дві обставини: хлопчик урятувався, а вісімдесят кілометрів на годину — це повільно.

БАРАБАНИ ДЛЯ МЕРЦІВ

До клубу «Ашопоробиш?» Тарас дістався разом із Ducati. Мотоцикл завівся не одразу, ніби теж намагався зрозуміти, в якій частині технічної документації передбачена експлуатація після смерті.

У клубі Тарас почув музику, яка не намагалася бути правильною. Вона була гучною, дивною, живою й місцями трималася винятково на впевненості музикантів. У ній уже були голос, гітари, бас, Hammond і простір для чогось важкого, точного та неспокійного.

Для барабанів.

У Міжсвітті немає звичного часу, тому ніхто не може сказати, коли саме Тарас став частиною Гудівнінгу. Не було першої офіційної репетиції, урочистого знайомства чи рішення, занесеного до протоколу. Просто в певній точці їхня музика вже звучала разом, а без ударних Тараса раптом перестала складатися повністю.

У Міжсвітті його очі спалахнули помаранчевим світлом, а під ними проступили дрібні підпалини, схожі на сліди іскор. Сам Тарас поставився до змін спокійно. Новий вигляд не вимагав ремонту, не заважав грати й загалом йому пасував.

За барабанами він залишився таким самим: швидким, точним і впевненим, що темп ще можна трохи підняти. Його ритм тримає Гудівнінг, штовхає музику вперед і не дозволяє їй розсипатися навіть тоді, коли решта гурту впевнено рухається в різні боки.

На сцені здається, що Тарас досі веде Ducati нічним Києвом. Тільки тепер замість двигуна під ним гуде сцена, замість дороги попереду — пісня, а пасажирів значно більше, ніж він погоджувався брати.

Мотоцикл стоїть неподалік від клубу. Тарас ремонтує його, заводить і час від часу виїжджає на дороги Міжсвіття, які можуть привести куди завгодно або повернути в те саме місце з іншого боку.

Їздити тут складніше. Правил дорожнього руху немає, а без правил стало значно важче доводити, що він нічого не порушував.

Сам Тарас не вважає себе героєм і досі не визнає себе повноцінним мерцем. На його думку, він просто побачив малого, звернув праворуч і трохи помилився світом.

Решта — технічні подробиці.

МІЖСВІТТЯ

Міжсвіття не забрало Тараса зі Світу Живих і не стало причиною його смерті. Воно лише перехопило його в ту мить, коли повернення вже не було можливим. Не вирвало з життя, а не дало зникнути остаточно.

Тарас не мав незавершених справ, боргів чи обіцянок, які тримали б його між світами. Але Міжсвіття обрало його собі, бо він був потрібен там. Воно побачило в ньому не минуле, яке вимагало завершення, а майбутнє, яке без нього не могло скластися.

Тарас опинився в Міжсвітті не тому, що мав щось закінчити, а тому, що без нього ще нічого по-справжньому не почалося.