ГЛАВА 26. ФОТОГРАФІЇ ТРЕБА ДИВИТИСЯ

…

У клубі є двері. Навіть двоє. А виходу немає.

Парадні двері виглядають абсолютно нормально. Скло, ручка, сходинки. За ними — вулиця. Можна підійти, відчинити й зробити крок назовні. Ми пробували. Відчиняєш парадні двері, виходиш — і заходиш назад у клуб через чорний вхід. Не через хвилину. Не після якогось переходу. Наступним кроком.

Якщо спробувати навпаки й вийти через чорний — заходиш через парадний. Ми перевіряли. Не один раз. Спочатку по одному. Потім удвох. Потім усі разом, бо колективна дурість завжди здається трохи науковішою. Результат той самий.

Тарас одного разу вирішив, що проблема у швидкості. Це взагалі його універсальний спосіб розв’язання проблем. Він розігнався через увесь клуб і вискочив у чорні двері. Через секунду з тим самим розгоном увірвався через парадні.

— Вісімдесят було? — спитав я.

— Та ну тебе.

Після цього швидкість із переліку складових виключили.

Леслі пробував частіше за всіх. Ніхто цього не рахував. Просто ми знали. Для нього Харків не був абстрактною назвою зі старого життя. Харків був тут. За стінами. Десь поруч ті самі вулиці, знайомі місця, друзі, рідні. Син.

Можливо, за кілька кілометрів. Можливо, за кілька кварталів. Для нас різниці не було. Один крок за двері все одно приводив назад.

Я вже казав, що мерці відчувають не так, як живі. Це не означає, що нам байдуже. Просто почуття тут поводяться тихіше. Не хапають за горло, не вибивають повітря, не змушують робити дурниці серед ночі. Хоча дурниці ми й без цього робимо прекрасно.

Леслі не сидів біля дверей годинами. Не дивився в них із трагічним обличчям. Не питав у Всесвіту, чому саме він. Він просто час від часу перевіряв. Відчиняв. Робив крок. Повертався з іншого боку.

Мабуть, деякі речі після смерті не зникають. Просто перестають галасувати.

— А якби одного разу вийшло? — спитала Софія.

Леслі подивився на двері.

— Вийшов би.

І все. Ніякого монологу. Мені цього вистачило.

За хвилину ми знову сперечалися про фотографії. Так було простіше. Роман переконував, що в нього зі стилем усе було нормально, а Тарас заявив, що взагалі не пам’ятає особливо невдалих своїх фотографій.

Ми всі подивилися на нього.

— Що? — спитав Тарас.

— Нічого. Ти просто з будь-якого ракурсу нормально виходиш.

— Я знаю.

От саме за це ми його й любили. За скромність, звісно.

…