ТАРАС «BONES» ГРОМ

Тарас Громовий, сценічне ім’я Тарас «Bones» Гром, — український барабанщик, архітектор за освітою та учасник гурту «Гудівнінг». Народився 2000 року в Києві. Його земна біографія обривається 2024 роком, після чого Тарас опинився в Міжсвітті разом зі своїм матово-чорним Ducati Monster 696 ABS. Сам Тарас формулювання «помер» або «загинув» послідовно заперечує й наполягає, що під час останньої поїздки просто потрапив не туди.

У Міжсвітті його очі стали яскраво-помаранчевими. За барабанами Тарас грає жорстко, швидко й дуже точно. У Гудах він виконує не лише роль ударника, а й фактично тримає конструкцію композиції: добре відчуває, де потрібне прискорення, де пауза, а де іншим музикантам краще взагалі нічого не грати.

 • Дитинство і родина

Тарас виріс на Печерську, у старій київській квартирі з високими стелями, вузьким коридором, старим паркетом і книжками, для яких постійно бракувало полиць. Деякі дошки підлоги скрипіли в конкретних місцях, і ще дитиною він навчився проходити квартирою вночі майже беззвучно.

Батьки Тараса прожили разом багато років і мали цілком нормальну сімейну звичку сперечатися про речі, які сторонній людині здалися б не вартими суперечки. Батько вважав, що речі треба класти туди, де їх легко знайти. Мати — туди, де вони не псують вигляд квартири. У результаті частину речей у домі було легко знайти, а решта принаймні добре виглядала. У родині було прийнято говорити те, що думаєш. Тарас засвоїв це правило дуже добре й уже пізніше виявив, що поза межами власної квартири така риса подобається не всім. Особливо якщо людина, яка говорить прямо, ще й має рацію.

Водночас Тарас виріс із дуже простим і важливим відчуттям: він знав, що його люблять. Йому не доводилося постійно доводити власну цінність, тому більшість його суперечок стосувалися не самого себе, а правильності конкретного висновку. Самовпевненість у нього була значною, але переважно не злою.

Характер

Тарас швидко думає, швидко приймає рішення й приблизно з такою самою швидкістю повідомляє їх оточенню. Він добре помічає закономірності, не любить зайвих рухів і майже автоматично шукає найкоротший шлях — у просторі, у логіці або в розмові. Його прямота іноді сприймається як різкість, хоча сам Тарас зазвичай не ставить собі за мету когось образити. Якщо він говорить людині, що її аргумент не працює, то здебільшого щиро вважає, що просто повідомляє корисну інформацію.

Тарас також добре знає власну зовнішність і не робить вигляду, що не помічає уваги до себе. Дівчата часто знайомилися з ним першими, затримували погляд або знаходили привід опинитися поруч. Він ставився до цього позитивно, але без особливої драматургії: приємно, проте план дня через це змінювати необов’язково.

Одна з характерних рис Тараса — майже на будь-яку ситуацію він має готове пояснення. Воно не обов’язково правильне, зате зазвичай коротке, логічне й сформульоване так упевнено, що сперечатися хочеться вже після того, як погодився.

Архітектура

Архітектуру Тарас обрав не через любов до красивих фасадів. Його насамперед цікавила система: навантаження, опори, лінії, рівновага і причина, через яку конструкція стоїть. Якщо щось стояло, його цікавило, чому воно ще не впало. Якщо вже впало — чому ніхто не побачив проблему раніше.

Навчання давалося йому легко. Тарас швидко розумів принцип, після чого не бачив сенсу витрачати сили на дії, які вважав зайвими. Курсові роботи міг починати тоді, коли інші студенти вже переходили від звичайної нервозності до повноцінної паніки. Сам він називав такий підхід точно розрахованою межею ефективності. Викладачі інколи використовували інші формулювання.

Архітектурне мислення добре перенеслося й у музику. Тарас сприймає композицію як конструкцію: у ній повинні бути опори, рух, навантаження і правильно розташовані порожні місця. Саме тому його особливо дратують музиканти, які намагаються заповнити звуком кожну паузу.

Музика до Міжсвіття

Ритмом Тарас займався ще в музичній школі, але справжнім барабанщиком став уже в студентські роки. Його перший відомий гурт майже рік не міг остаточно визначитися з назвою. Новий варіант регулярно оголошували остаточним, а на наступній репетиції з’ясовували, що він більше схожий на назву магазину дешевого взуття, стоматологічної клініки або молодіжної організації при районній адміністрації. Репетирували вони в напівпідвальному приміщенні, стіни якого були обклеєні лотками з-під яєць. Акустичної революції це не створювало, зате приміщення виглядало так, ніби велетенська курка збиралася знести щось дуже гучне.

Саме там Тарас остаточно сформував свою манеру гри — швидку, жорстку й дуже точну. Він міг один раз почути композицію і майже одразу пояснити, де бас зайшов зарано, де гітара спізнилася, а де взагалі нікому не потрібно було грати.

В одному з відомих епізодів гітарист вирішив заповнити паузу перед приспівом.

— Там порожньо.
— Там пауза.
— Я її заповнив.
— Саме тому вона перестала бути паузою.

Після чергової суперечки Тарас підсумував: «Будинок хоча б не грає соло там, де його не просили». Пісня після цього, за свідченнями учасників гурту, справді стала кращою.

Гром і Bones

Прізвище Тараса — Громовий. Скорочене «Гром» з’явилося ще в студентському гурті. Тарас міг довго сидіти тихо й майже не привертати уваги, а потім сісти за установку так, що люди біля сцени мимоволі озиралися на вікна. Хтось порівняв це з громом серед ясного неба, і за кілька репетицій від Громового залишився просто Гром. Це ім’я існувало задовго до Гудів.

Пізніше, коли сценічні імена учасників гурту почали остаточно впорядковувати, Тарас додав до нього Bones. На запитання, навіщо йому ще одне прізвисько, відповів: «Мені подобається». Коли йому зауважили, що це не аргумент, Тарас уточнив: «Мій». Так з’явився Тарас «Bones» Гром.

Ducati Monster 696 ABS

Матово-чорний Ducati Monster 696 ABS був однією з небагатьох речей, до яких Тарас ставився майже сентиментально, хоча слово «сентиментально» стосовно себе навряд чи схвалив би. Мотоцикл він придбав уживаним. На правій ручці вже була подряпина, біля заднього крила — невеликий скол. Попередній власник запевняв, що Ducati ніколи не падав, а пошкодження виникли під час транспортування. Тарас йому не повірив.

Втім, саме сліди використання йому навіть подобалися. На його думку, техніка без жодної подряпини або ніколи нормально не використовувалася, або продавалася людиною, яка дуже старанно щось приховує.

Перше знайомство батьків із Ducati стало окремою сімейною подією. Батько подивився на мотоцикл і сказав: «Красивий». Мати одразу попросила не говорити цього вголос, бо Тарас і так був надто задоволений. Побачивши один шолом, вона запитала:

— А другий де?
— Який другий?
— Для дівчини.
— Це не входить у базову комплектацію.

Коли батько попросив завести Ducati, а мати — не заводити, Тарас отримав дві взаємовиключні інструкції й обрав ту, яка краще відповідала його власним планам. Після запуску двигуна прокинувся навіть сусідський собака.

— Все. Досить, — сказала мати.

Тарас заглушив мотор.

— Працює рівно.
— А я тепер ні.

Він запевнив батьків, що їздить обережно. Мати поправила йому комір і відповіла фразою, яка згодом стала майже сімейним визначенням Тараса: «Ти завжди все робиш обережно. Просто дуже швидко».

«80 — це повільно»

Тарас принципово розділяє поняття «швидко» і «необережно». За його словами, він їздив швидко, але обережно. Спідометр, на думку Тараса, мав неприємну властивість драматизувати ситуацію. Вісімдесят кілометрів на годину він не вважав серйозною швидкістю для Ducati Monster 696 ABS. Для міста — можливо. Для Ducati — приблизно «трохи енергійніше стояння на місці».

Фраза «80 — це повільно» згодом стала одним із найвідоміших його висловів і дала назву окремій історії.

Остання поїздка

У 2024 році під час однієї з поїздок Києвом перед Ducati на дорогу викотився м’яч. Тарас побачив його одразу, скинув газ і переніс пальці на гальмо. Він добре знав, що проблема не в самому м’ячі: за ним майже завжди хтось біжить. Так і сталося. Між припаркованими автомобілями на дорогу вибіг хлопчик приблизно семи-восьми років.

Тарас уже гальмував і встиг оцінити ситуацію. Якщо хлопчик зупиниться — пройти перед ним. Якщо продовжить рух — піти праворуч. Ліворуч стояла машина, праворуч залишався простір. Саме тоді Тарас побачив зеленуватий серпанок. Для нього послідовність цієї події принципова: спочатку м’яч, потім хлопчик і лише потім серпанок.

Серпанок рухався за хлопчиком низько над асфальтом. Він не поводився як звичайний туман або дим: не розсіювався, не відставав і ніби повторював траєкторію малого. Хлопчик побачив мотоцикл і завмер. Тарас різко пішов праворуч. Ducati увійшов у маневр просто в зеленуватий серпанок.

Перехід у Міжсвіття

Тарас очікував удару — об бордюр, автомобіль, стіну або будь-що інше, що підкорялося б нормальній фізиці. Удару не сталося. Звук Ducati став глухим і віддаленим, хоча Тарас продовжував тримати кермо. Будинки й дерева розтягнулися, асфальт зник, а дорога, за його словами, «провалилася кудись убік». Як майбутнього архітектора його це особливо обурило. Дороги, на його переконання, так поводитися не повинні.

До тями Тарас прийшов уже в Міжсвітті. Видимих травм не було, одяг залишився цілим, кістки — всередині, кров також ніде не спостерігалася. Першою справді важливою думкою стала: Ducati. Мотоцикл лежав неподалік, подряпаний, але загалом цілий. Тарас поставив його, спробував завести — двигун запрацював. Це стало для нього одним із перших аргументів на користь того, що ситуацію ще можна виправити.

Перші години

Телефон не ловив мережу. Навігатор показував порожню карту. Дорога, якою Тарас намагався повернутися назад, щоразу приводила його в інше місце. Він кілька разів вирушав шукати виїзд. Одна спроба завершилася біля будинку, якого раніше не було. Інша — біля мосту. Ще одна — знову біля Ducati. Останнє було особливо дивно, оскільки Ducati в цей момент знаходився під ним.

Телефон також поводився неправильно. Час міг показувати 17:42, потім 17:19, а потім знову 17:42. Після кількох перевірок Тарас вирішив, що під час події, найімовірніше, пошкодив телефон. Ця версія подобалася йому значно більше за всі інші.

«Я не помер»

Пізніше Тарасові пояснили дві речі: місце називається Міжсвіттям, а сюди зазвичай потрапляють після смерті. Саме на другому пункті виникла проблема.

— Після чого?
— Після смерті.
— Я почув. Чиєї?
— Твоєї.
— Ні.
— Що — ні?
— Я не помер.

Тарас вимагав доказів. Довідки про смерть не було. Протоколу поліції не було. Висновку лікаря не було. Фотографій тіла не було. Людини, яка могла б особисто підтвердити факт його смерті, також не знайшлося. Йому пояснили, що практика показує: живі люди до Міжсвіття зазвичай не потрапляють. Тарас відповів: «Зазвичай — не доказ». Аргумент, що Міжсвіття не є судом і доказова база тут узагалі слабка, його не переконав.

Версія Тараса

Тарас побудував власну реконструкцію подій. Серпанок ішов за хлопчиком. Хлопчик вибіг на дорогу. Тарас змінив траєкторію. Ducati перетнув траєкторію серпанку. Отже, на думку Тараса, Міжсвіття приходило по хлопчика, а він випадково опинився на шляху.

Серед можливих пояснень він називає помилку маршруту, збій потойбічної логістики або відсутність нормальної дорожньої розмітки між світами. На твердження «Міжсвіття не помиляється» Тарас одного разу відповів: «У вас навіть вулиці нормально не прокладені». Пізніше сформулював свою претензію ще точніше: «Будь-яка система без адрес, дорожніх знаків і служби підтримки рано чи пізно забере не того».

Власну смерть він і далі вважає недоведеною.

Чому разом із ним перейшов Ducati

Поява Ducati в Міжсвітті створила додаткову проблему навіть для тих, хто не поділяв версію Тараса. Коли його запитали, чому разом із ним перейшов мотоцикл, він відповів: «Туман був великий».

Згодом Monster став для самого Тараса одним із головних речових доказів. Якщо він справді повноцінно помер, навіщо Міжсвіттю було забирати разом із ним мотоцикл? На це питання переконливої відповіді досі немає.

Ducati в Міжсвітті

Monster зберіг здатність заводитися й їздити. Тарас ремонтує його і час від часу виїжджає дорогами Міжсвіття. Мотоцикл поводиться не зовсім так, як у Світі Живих. Іноді двигун запускається дивно, фара може поводитися непередбачувано, а після окремих поїздок за заднім колесом помічали зеленуватий слід. Тарас має універсальне пояснення: «Стара італійська електрика».

До інших особливостей Міжсвіття він також схильний ставитися технічно. Навігатор не працює через відсутність супутників. Дороги змінюються через неправильне планування. Якщо один і той самий поворот веде в різні місця, це проблема місцевих архітекторів. Як майбутнього спеціаліста його це дратує майже професійно.

Тарас у Гудах

Точну земну дату приєднання Тараса до майбутніх Гудів встановити неможливо: звичайний час у Міжсвітті не працює так, як у Світі Живих. Відомо, що згодом Тарас опинився в клубі «Ашопоробиш?» і став барабанщиком гурту.

Його архітектурне мислення добре працює в музиці. Тарас швидко розуміє, де композиції потрібна опора, де прискорення, де пауза і де іншим учасникам краще просто не заважати. За барабанами він грає швидко, жорстко й точно. Навіть якщо навколо на сцені виникає хаос, сам ритм у нього залишається контрольованим.

Для інших Гудів барабани Тараса — основа композиції. Для самого Тараса це приблизно Ducati, якому дозволили стояти на місці й шуміти.

Зовнішність у Міжсвітті

Після переходу очі Тараса стали яскраво-помаранчевими. Під ними з’явилися дрібні темні сліди, схожі на підпалини або іскри. Сам Тарас поставився до змін без особливої драматизації: новий вигляд не заважав грати, не потребував ремонту й загалом його влаштовував.

Відомі вислови

Серед фраз, які найчастіше пов’язують із Тарасом: «80 — це повільно», «Я не помер», «Зазвичай — не доказ», «У вас навіть вулиці нормально не прокладені», «Туман був великий» і «Будинок хоча б не грає соло там, де його не просили».

Окреме місце посідає коротке «Я знаю». Офіційним девізом Тараса воно не є. За частотою використання — цілком могло б.