ЧЕРВОНИЙ ТУМАН

У Міжсвітті туман з’являється часто. Він лежить між будинками, заповнює порожні вулиці, просочується під дверима клубу «Ашопоробиш?» і часом приносить із собою речі, яких секунду тому не існувало.

Більшість серпанку має звичайний тьмяний колір.

Біля Романа він іноді стає червоним.

Ніхто не знає, чи це Міжсвіття витягує назовні його спогади, чи сам Роман несвідомо змінює простір навколо себе. Він про це не сперечається. Щойно помічає червоний відблиск у тумані, відкладає гітару й іде за ним.

Спершу навколо з’являється Львів. Під ногами проступає мокра бруківка. У серпанку виникають фасади старих будинків, арки, темні вікна й обриси перехожих. Десь далеко кілька разів повторюється гітарний акорд — той самий, який Роман роками грав на вулиці, коли треба було заробити на кімнату, їжу або нові струни.

Він упізнає ці місця, хоча вони ніколи не складаються в справжню вулицю. Одні двері належать будинку біля площі, другі — клубу, де він одного разу підміняв гітариста, а за рогом раптом стоїть стіна репетиційного підвалу, в якому він кілька ночей спав на старому дивані.

Львів у червоному тумані виглядає так само, як у його пам’яті: містом, де можна було загубитися, якщо не ставити собі зайвих запитань.

Роман іде далі. Що густішим стає серпанок, то менше навколо Львова. Бруківка переходить у старий асфальт. Кам’яні фасади зникають. Замість них проступають двори, гаражі, знайомий паркан і дерево, на яке вони з Максимом лазили по яблука. У траві лежить потертий футбольний м’яч.

Роман не зупиняється.

Він знає, куди веде ця дорога.

Наприкінці з’являється невелика кав’ярня із Сум. Не точна копія — Міжсвіття ніколи не відтворює спогади повністю. Вікно трохи завелике, стіни стоять під неправильним кутом, а одна ніжка столу не торкається підлоги, хоча сам стіл не хитається.

За ним два стільці.

Роман сідає на своє місце. Навпроти стоїть чашка подвійного еспресо без цукру.

Він її не замовляв.

Спочатку другий стілець порожній. Потім червоний туман навколо нього починає ущільнюватися. З’являються плечі, руки, знайомий нахил голови.

Максим.

Не таким, яким він був в останні хвилини. Без крові, диму й зимової куртки.

Іноді він виглядає тридцятирічним чоловіком із втомленим обличчям механіка. Іноді — п’ятнадцятирічним хлопцем, який допомагає молодшому братові перелізти через паркан. Буває, що силует змінюється просто на очах, ніби Міжсвіття не може вирішити, якого саме Максима пам’ятає Роман.

Роман знає, що це може бути лише відбиток. Фігура, складена з його власних спогадів.

І все одно щоразу запитує:

— Що ти тоді сказав?

Максим ворушить губами.

Роман нахиляється ближче.

У цю мить у тумані знову виникає шум: кроки, крики, глухі удари, тріск вогню. Десь далеко змішуються гуркіт Майдану, брязкіт львівського трамвая і дзенькіт чашок у сумській кав’ярні.

Голос Максима губиться серед усього цього. Роман не чує слів.

Колись він намагався вгадувати. Перебирав можливі фрази, домальовував їх, переконував себе, що одна з них звучить правильно. У його голові Максим встигав дати пораду, попрощатися, попросити про матір або сказати щось таке, що мало б пояснити все наступне життя Романа.

Тепер він цього не робить. Бо красиві слова не стають правдою лише тому, що їх легше пам’ятати.

Можливо, Максим хотів сказати щось важливе. Можливо, просто покликав його на ім’я. Можливо, намагався пожартувати. А можливо, взагалі нічого не сказав.

Роман сидить навпроти силуету, доки червоний туман не починає розсіюватися. Спершу зникає Максим. Потім — кав’ярня, старий двір і гаражі. Останнім зникає Львів: бруківка, арки та ледь чутний звук вуличної гітари.

На столі ще деякий час залишається чашка.

Кажуть, у Міжсвітті кава не холоне. Роман вважає це однією з найгірших його властивостей. Бо гарячий подвійний еспресо без цукру щоразу виглядає так, ніби Максим відійшов лише на хвилину.

І ще може повернутися. Червоний туман не дає Романові відповіді. Він лише щоразу повертає йому можливість перепитати.