ОСТАННІЙ ДУБЛЬ

Знімали високо в Карпатах. Реклама була проста: дівчина стоїть на тлі гір, дивиться вдалечінь, вітер трохи ворушить волосся, камера повільно наближається. Потім — логотип туристичного комплексу, музика, слоган про свободу, тишу й місце, куди хочеться повертатися.

Софія таких зйомок мала достатньо, щоб не ставити зайвих питань: стати сюди, повернути голову трохи лівіше, не дивитися в камеру, посмішка — менша, ще менша. Ось так.

За спиною лежала долина. Унизу темнів ліс, далі один за одним ішли схили, а над ними висіло низьке осіннє небо. Вітер був холодний, але терпимий. Між дублями Софія загорталася в куртку, пила чай із пластикового стаканчика й чекала, поки оператор переставить камеру.

До краю скелі було приблизно метр. Це перевірили ще до початку. Софія теж перевірила. Вона не боялася висоти, але й дурною не була.

— Ще один, — сказав режисер.

Софія віддала куртку асистентці й стала на позначку. Оператор подивився в монітор.

— Трошки правіше.

Вона пересунулася.

— Стоп. Так.

Хтось поправив пасмо волосся біля її обличчя й відійшов.

— Камера.

— Є.

— Поїхали.

Софія подивилася в бік гір. Саме так, як робила вже кілька разів: спокійне обличчя, ледь помітна усмішка, ніяких різких рухів. Вітер на секунду стих. А потім перед нею з’явився серпанок. Не хмара й не туман із долини — тонка зеленувата смуга просто в повітрі. Софія кліпнула. Серпанок залишився.

Десь дуже далеко прозвучала нота. Низька, довга, схожа на жіночий голос. Софія трохи повернула голову.

— Не рухайся, — почувся голос режисера. — Добре. Саме так.

Вона знову подивилася вперед і раптом відчула дивну річ: край став ближчим. Не наблизився — просто був уже не там, де секунду тому. Софія опустила очі. Під правою ногою ще лежав камінь. Під лівою — теж. Вона це бачила. Абсолютно точно.

Щось було не так.

— Стоп, — сказала Софія.

Але ніхто не відповів. Або відповів — вона не почула. Нота стала голоснішою. Серпанок пройшов просто перед обличчям — холодний, без запаху. Софія відступила. Принаймні їй здалося, що відступила.

Пізніше оператор переглядатиме цей момент десятки разів. На одному кадрі Софія стоїть на позначці приблизно за метр від краю. На наступному — майже на пів метра ближче. Між ними немає кроку, стрибка чи втрати рівноваги. Просто два сусідні кадри: у першому вона стоїть тут, у другому — вже там.

Сама Софія цього не бачила. Вона лише раптом зрозуміла, що під лівою ногою більше нічого немає. Тіло ще не встигло злякатися. Спочатку здивувалося. Нога пішла вниз, рука машинально сіпнулася вперед, пальці спробували схопитися за повітря.

Потім Софія побачила небо. Потім край скелі. Потім обличчя людей нагорі. Хтось кричав, але звук долітав дивно — ніби крізь воду. Софія падала й встигла подумати, що це дуже безглуздо. Не страшно. Саме безглуздо. Ще хвилину тому вона стояла перед камерою й рекламувала місце, куди люди мали захотіти приїхати. Тепер те саме місце летіло вгору над нею.

Зелений серпанок падав поруч. Або не падав. Він просто залишався перед очима, хоч усе інше рухалося. Нота теж нікуди не зникла. Навпаки — стала чистішою, ближчою. Софія вже не розуміла, чує її вухами чи вона звучить десь усередині голови.

У якийсь момент зник вітер. Потім крики. Потім гори. Софія заплющила очі.

Удару не було.

Вона чекала ще секунду. Потім ще одну.

Нічого.

Софія відкрила очі. Під ногами була волога трава. Навколо стояв незнайомий вечірній ліс, а між деревами повільно рухався зелений туман. Софія кілька секунд просто стояла, потім обережно провела руками по собі. Руки були. Ноги теж. Нічого не боліло. Навіть подряпини не було.

— Чудово, — сказала вона вголос.

Ліс не відповів.

Софія озирнулася. Ні камери, ні режисера, ні знімальної групи, ні скелі. Тільки дерева, стежка і серпанок. Десь далеко знову прозвучала та сама низька нота.

Софія завмерла. Тепер вона була впевнена: це був голос. Її власний чи чужий — вона не знала. Але голос ішов звідкись попереду.

Софія поправила волосся, подивилася на свої долоні, потім на стежку.

— Ну добре.

І пішла на звук.

Останній дубль був знятий.