ГЛАВА 1. ДВОЄ ІЗ СУМ

Роман народився і виріс у Сумах разом зі старшим братом Максимом.

Між ними було п’ять років різниці — достатньо, щоб Максим у дитинстві вважав себе відповідальним за молодшого, але недостатньо, щоб Роман погоджувався його слухати.

Вони росли в одному дворі, грали у футбол до темряви, лазили через сусідські паркани по яблука й поверталися додому з подряпаними колінами та історіями, у яких обидва нібито були ні до чого. Улітку тікали купатися на Псел, восени будували халабуди за гаражами, а трохи пізніше почали там потайки курити, переконані, що дорослі нічого не помічають.

Зазвичай ідею подавав Роман.

Зазвичай Максим першим казав, що це дурня.

І майже завжди йшов разом із ним.

Коли вони подорослішали, ця схема майже не змінилася.

Роман захопився музикою, грав на гітарі в місцевих пабах, підробляв де доведеться й витрачав гроші на струни, педалі та підсилювачі, без яких, за його словами, неможливо було жити. Максим став механіком і ставився до музичних витрат брата з терпінням людини, яка давно перестала шукати в них логіку.

Вони були близькими, хоча майже ніколи не говорили про це прямо.

Максим міг мовчки полагодити Романові машину перед виступом. Роман міг серед ночі приїхати, якщо братові була потрібна допомога, не ставлячи зайвих запитань. Вони могли посваритися через дурницю, не розмовляти пів дня, а ввечері вже сидіти разом у невеликій кав’ярні.

Максим завжди замовляв подвійний еспресо без цукру.

Роман щоразу казав, що це не кава, а технічна рідина.

Тоді це було лише одним із сотень жартів, які вони повторювали роками.

ГЛАВА 2. ПОЇЗДКА

Наприкінці 2013 року вони, як і багато інших, стежили за подіями в Києві.

Дивилися новини, сперечалися, вимикали телевізор, а за годину знову його вмикали. Роман говорив більше. Максим переважно мовчав.

Одного вечора він коротко сказав:

— Поїхали.

— Куди?

— До Києва. Там зайві руки не завадять.

Без промов і великих слів вони зібрали теплі речі, трохи грошей і сіли в потяг.

Романові було двадцять п’ять. Максимові — тридцять.

На Майдані кожен робив те, що вмів. Максим допомагав біля наметів, лагодив генератори, носив дрова й знаходив собі роботу раніше, ніж хтось устигав попросити. Роман подавав інструменти, тягав матеріали, допомагав із кабелями та іншими звичайними справами.

Іноді ввечері він діставав гітару.

Грав біля наметів, у переходах або просто неба — не для сцени й не для оплесків. Люди підспівували, хтось грів руки біля вогню, хтось зупинявся лише на одну пісню.

У тому холоді музика була не виступом.

Просто способом на кілька хвилин повернути відчуття нормального життя.

Брати не вважали себе героями.

Вони просто були там разом.

Як і завжди.

ГЛАВА 3. СЛОВА, ЯКИХ ВІН НЕ ПОЧУВ

У лютому 2014 року все змінилося.

Дим став густішим. Замість пісень частіше було чути вибухи, удари й крики. Люди бігли, падали, поверталися, тягли поранених і намагалися зрозуміти, що відбувається навколо.

18 лютого Максим отримав смертельне поранення.

Роман опинився поруч. Він підхопив брата, опустився разом із ним на холодну землю й намагався зрозуміти, що робити.

Навколо кричали.

Щось вибухнуло зовсім близько.

У вухах стояв суцільний гул.

Максим подивився на нього і ворухнув губами.

Роман нахилився ближче.

Він не почув нічого.

Можливо, Максим сказав його ім’я. Можливо, хотів попросити передати щось матері. Можливо, намагався попередити брата про небезпеку.

А можливо, просто намагався вдихнути.

Роман не знав.

Пізніше пам’ять не раз намагалася домалювати цю мить. Підсовувала красиві, правильні, майже легендарні фрази — саме такі, які зазвичай чекають почути в подібних історіях.

Але Роман знав правду.

Він нічого не почув.

Максим помер у нього на руках, не залишивши ні урочистого заповіту, ні останнього наказу, ні завершеної фрази, якою можна було б пояснити все, що сталося далі.

Залишився лише рух губ, заглушений димом, пострілами й чужими голосами.

ГЛАВА 4. ЛЬВІВ

До Сум Роман не повернувся.

Не тому, що перестав вважати їх своїм містом.

Навпаки — місто надто добре його пам’ятало.

Там був двір, у якому вони грали у футбол. Паркан, через який лазили по яблука. Гаражі, за якими вперше курили. Дорога до Псла. Майстерня, де працював Максим. Кав’ярня з подвійним еспресо без цукру.

У Сумах було занадто багато брата.

Після Майдану Роман поїхав до Львова. Без чіткого плану, майже без грошей, із рюкзаком і гітарою. Він знав лише, що там багато вуличних музикантів, невеликих клубів і гуртів, де можна було хоча б тимчасово зачепитися.

Цього було достатньо.

Удень він грав на вулиці. Увечері — у пабах, підвалах і маленьких клубах. Іноді підміняв гітаристів, іноді допомагав переносити апаратуру, лагодив кабелі або залишався ночувати в репетиційному приміщенні.

Грошей вистачало нерівно настільки, щоб не зникнути.

Львів не став для нього новим домом у красивому сенсі цього слова. Він став містом, у якому можна було жити далі, не зустрічаючи щодня людей, які пам’ятали їх обох.

Тут Роман був просто ще одним чоловіком із гітарою.

Він грав у різних складах, ніде надовго не затримувався, сперечався через звук, грубо жартував і зникав без зайвих пояснень. Про Максима майже не говорив.

Коли його питали, звідки він, Роман відповідав:

— Із Сум.

А на наступне запитання зазвичай лише знизував плечима:

— Давно там не був.

Музика не вилікувала його.

Просто дозволяла не думати, поки звучав підсилювач.

А щойно ставало тихо, пам’ять знову повертала його до того моменту.

До руху губ.

І до слів, яких він так і не почув.

ГЛАВА 5. МІЖСВІТТЯ

Коли його власне життя урвалося, Роман уже давно мешкав у Львові.

У Міжсвітті він опинився серед серпанку, дивних вулиць і людей, які поводилися так, ніби смерть була не кінцем, а просто незручною зміною адреси.

Саме тут його очі вперше засвітилися червоним.

Лише тут з’явився той Роман, якого згодом побачили на сцені Гудівнінгу: чорний костюм, червона краватка і Gibson SG Standard Wine Red 1973.

Але першим його запитанням було не те, де він і що має робити далі.

Роман озирнувся й запитав:

— Тут є Максим?

Ніхто не знав.

У Міжсвітті немає звичного часу, тому неможливо сказати, скільки тривав його пошук. Роман розпитував новоприбулих, вдивлявся в чужі обличчя, заходив у клуби, будинки й місця, що виникали із серпанку, ніби складені з чиїхось спогадів.

Максима серед них не було.

Згодом Роман опинився в Гудівнінгу.

Його гітара звучить різко, щільно й упевнено, ніби в кожному рифі є трохи стриманого роздратування на сам світ. На сцені він зібраний, точний і не любить зайвого пафосу.

Він не перетворює власний біль на виставу.

Але іноді між акордами лишається коротка дивна пауза.

Ніби Роман знову нахиляється ближче.

Ніби досі намагається почути те, що колись заглушив шум.