80 — ЦЕ ПОВІЛЬНО

Тарас не погоджується з формулюванням «загинув у мотоциклетній аварії». По-перше, ніякої аварії він не пам’ятає. По-друге, удару не було. По-третє, вісімдесят кілометрів на годину для Ducati Monster 696 ABS — це не швидкість, а трохи енергійніше стояння на місці.

Того дня він їхав Києвом повільно, обережно й цілком відповідально. Можливо, трохи швидше за вісімдесят, але точну цифру не пам’ятає. Спідометр, на його думку, взагалі був схильний драматизувати ситуацію. Дорога попереду була вільною. Тарас бачив машини біля узбіччя, перехрестя далі й достатньо простору попереду, щоб не думати про гальма.

Потім на дорогу викотився м’яч.

Тарас побачив його відразу, скинув газ і переніс пальці на гальмо. М’яч сам по собі проблемою не був. Проблема зазвичай з’являється за ним. Так і сталося. Між припаркованими машинами вибіг хлопчик років семи-восьми. Тарас уже гальмував. Хлопчик ще не бачив мотоцикла й біг за м’ячем. Якщо зупиниться — Тарас пройде перед ним. Якщо побіжить далі — треба йти праворуч. Ліворуч стояла машина, праворуч місця вистачало. І саме тоді Тарас побачив серпанок.

Пізніше він багато разів повторював послідовність, бо вважав її важливою: спочатку м’яч, потім хлопчик, а вже за хлопчиком — зеленуватий серпанок. Він стелився низько над асфальтом. Не дим, не пил, не вихлоп старої маршрутки. Серпанок рухався просто за малим, не розсіювався й не відставав.

Хлопчик нарешті почув Ducati, повернув голову й завмер посеред дороги. Тарас рвонув кермо вправо. Monster різко ліг у маневр. Переднє колесо пішло з прямої, хлопчик залишився ліворуч, а серпанок, який секунду тому був за ним, опинився просто перед мотоциклом.

Тарас ще встиг подумати, що тепер буде удар. У бордюр. У машину. Можливо, у стіну. У щось нормальне. Фізиці Тарас довіряв.

Удару не було.

Замість нього звук двигуна раптом став глухим, ніби Ducati від’їхав кудись далеко, хоча Тарас досі стискав кермо. Світло змінилося. Будинки розтягнулися, дерева перетворилися на довгі темні смуги. Асфальт під переднім колесом спочатку став нечітким, а потім узагалі зник. Дорога провалилася кудись убік. Саме ця деталь обурювала Тараса найбільше. Дорога не повинна провалюватися вбік. Як людина, яка вчилася на архітектора, він знав це точно.

Потім не стало нічого.

НЕ ТУДИ

Тарас розплющив очі. Лежав він на землі. Це вже було непогано. Земля принаймні залишалася горизонтальною.

Над ним було щось, що з поваги до традиції можна було назвати небом: світле, сіре, без сонця, хмар і зрозумілого джерела світла. Навколо стояв зеленуватий серпанок. Той самий. Або дуже схожий.

— Прекрасно, — сказав Тарас.

Голос працював. Він поворухнув руками, ногами й сів. Нічого не боліло. Оце вже було дивно. Після падіння з Ducati на швидкості, яку сторонні люди помилково вважали великою, щось мало боліти. Хоча б для порядку. Тарас оглянув себе. Куртка ціла. Джинси цілі. Руки теж. Крові немає. Кістки, наскільки можна визначити без рентгену, залишилися всередині.

І тут він згадав про головне.

— Ducati.

Мотоцикл лежав неподалік. Подряпаний бік, пошкоджене дзеркало, трохи зігнуте кріплення. Нічого такого, що не можна виправити. Тарас підняв Monster, поставив його й повернув ключ. Двигун озвався з першого разу. Після всього, що сталося, саме це здалося найпереконливішою ознакою нормальності. Якщо Ducati заводиться — ситуацію ще можна виправити.

Тарас сів, увімкнув передачу й поїхав шукати виїзд. Приблизно через годину він повернувся на те саме місце. Точніше, Тарас вважав, що минула година. Телефон мав іншу думку. Спочатку він показував 17:42. Потім 17:19. Потім знову 17:42. Після третьої перевірки Тарас вирішив, що удар усе-таки був і пошкодив телефон. Це пояснення його цілком влаштовувало.

Друга спроба знайти дорогу назад закінчилася біля великого сірого будинку, якого він точно не бачив під час першої. Третя — біля мосту. Четверта — знову біля Ducati. Це було вже зовсім незрозуміло, оскільки Ducati весь цей час знаходився під ним.

Тарас зупинився, заглушив двигун і кілька секунд просто сидів. Тиша навколо була не міська. У великому місті завжди щось чути: машину, кондиціонер, собаку, голоси. Десь далеко — сирену. Десь ближче — людину, яка вирішила, що саме зараз настав слушний час щось свердлити. Тут не було нічого. Лише іноді між будинками рухався серпанок. Сам. Без вітру.

Тарас подивився на нього.

— Навіть не думай.

Серпанок не відповів. Це трохи заспокоїло.

Я НЕ ПОМЕР

Коли саме Тарас зустрів перших місцевих, він потім пояснював по-різному. З часом у цьому місці взагалі були певні проблеми. Йому повідомили дві важливі речі. Перша: місце називається Міжсвіттям. Друга: сюди зазвичай потрапляють після смерті.

На другому пункті розмова зупинилася.

— Після чого?
— Після смерті.
— Я почув. Чиєї?
— Твоєї.
— Ні.
— Що — ні?
— Я не помер.

Тарас попросив докази. Доказів не було. Ніхто не мав довідки про смерть. Не було протоколу поліції, висновку лікаря, фотографій із місця аварії й людини, готової особисто підтвердити: «Так, Тарасе, ти точно загинув». Була лише практика. А практика показувала, що живі люди сюди зазвичай не потрапляють.

— «Зазвичай» — не доказ.

Йому пояснили, що Міжсвіття не суд і з доказовою базою тут узагалі складно. Тараса це не переконало. Він виклав власну версію. Серпанок ішов за хлопчиком. Це факт. Хлопчик вибіг на дорогу. Тарас змінив траєкторію. Перетнув шлях серпанку. Опинився тут.

Висновок очевидний. Міжсвіття приходило не по нього. Воно приходило по малого. А Тарас просто опинився не на своїй траєкторії. Звичайна помилка маршруту. Збій потойбічної логістики. Відсутність нормальної дорожньої розмітки між світами.

— Міжсвіття не помиляється.

— У вас навіть вулиці нормально не прокладені.

— Це інше.

— Це те саме. Будь-яка система без адрес, дорожніх знаків і служби підтримки рано чи пізно забере не того.

На цьому можна було б закінчити суперечку. Але залишався Ducati.

— Якщо Міжсвіття прийшло не по тебе, чому мотоцикл теж тут?

Тарас навіть не задумався.

— Туман був великий.

На це переконливої відповіді не знайшлося.

Відтоді Тарас не називає себе мерцем. Для нього офіційна версія смерті досі не доведена, а Ducati — речовий доказ того, що потойбічна логістика принаймні один раз дала збій.

І ще одне.

Вісімдесят — це все-таки повільно.