ЗАПАЛЬНИЧКА, КЛАЦ…

Я добре пам’ятаю його руку. Дивно, правда? Можна забути, що було на сніданок, про що говорили вчора, куди поклав ключі. А от дитячу долоню — ні. Особливо коли вона тримає тебе за палець так, наче це найнадійніша річ у світі.

У перший клас я вів його сам. Він ішов поруч у святковій сорочці й робив вигляд, що зовсім не боїться. Я теж робив вигляд, що знаю, що треба говорити синові в такі моменти.

Не знав. Хотів сказати щось правильне. Батьківське. Таке, щоб він потім років через двадцять згадав і подумав: от батько сказав.

Нічого розумного не придумав.

— Якщо що — я поруч.

Він кивнув і пішов у клас. А я ще трохи постояв у коридорі.

Тоді мені здавалося, що попереду в нас часу стільки, що можна не поспішати. Ще поговоримо. Ще поясню. Ще навчу його всього, чого сам знаю. А чого не знаю — розберемося разом.

Коли мене не стало, він уже був у п’ятому класі.

Оце, мабуть, найгірше. Не те, що я помер.

Я не знаю, яким він став. Не знаю, ким хотів бути після школи, кого покохав, чи схожий тепер на мене.

Іноді думаю: може, й добре, якщо не дуже.

А потім беру запальничку.

Клац.

І він знову маленький. Тримає мене за палець. Я ще можу нахилитися до нього й сказати:

— Якщо що — я поруч.

На кілька секунд я майже вірю, що це правда.

Потім полум’я гасне.

І я знову тут.

Клац.