ГЛАВА 17. ДЕНИС

…

До речі, я ніколи не чув, щоб Денис помилився. Не «майже ніколи». Не «настільки рідко, що можна не рахувати». Ніколи.

Спочатку мені навіть було цікаво спіймати його хоча б на чомусь. Не ту струну зачепив. Десь на мить запізнився. Медіатор вислизнув. Палець став не туди. Будь-що. Просто хотілося знати, як це виглядає. Я слухав. Потім ще слухав. Потім набридло. Вічність довга, але витрачати її на безнадійні справи теж нерозумно.

Причому це не означає, що Денис завжди задоволений тим, що зіграв. Якраз навпаки. Він може зіграти бездоганно і відразу сказати:

— Ще раз.

Бо помилка йому для цього не потрібна. Можна бездоганно зіграти не той варіант. Оце, мабуть, найгірше. Для нормальної людини відсутність помилки — хороший привід зупинитися. Для Дениса — тільки привід почати шукати далі.

У нього для всього цього навіть була назва. «Нульова похибка». Взагалі-то спочатку це була не назва його характеру. Це була назва композиції. І написав він її ще живим.

Мені подобається. Звучить або як секретна військова програма, або як дуже дорогий діагноз. Для Дениса — просто нормальний спосіб жити. Якщо можна точніше — треба точніше. Якщо можна чистіше — треба чистіше. Якщо можна ще один дубль — незрозуміло, чому ми досі стоїмо й розмовляємо.

Іноді це страшенно дратує. Особливо коли всі вже задоволені. Особливо коли я вже задоволений. Особливо коли навіть Олег закрив свою Zippo.

Клац.

У нас це майже офіційна печатка. Готово.

І саме тоді Денис каже:

— Ще раз.

Олег дивиться на нього. Дивиться на запальничку. Знову відкриває.

Клац.

Не готово.

Єдине, що заважає мені регулярно душити Дениса гітарним кабелем, — він занадто часто має рацію.

Не завжди. Я хочу, щоб це було зафіксовано письмово. Не завжди.

Буває, після двадцять сьомого дубля найкращим лишається третій. Я це розумію приблизно на сьомому. На десятому вже впевнений. На п’ятнадцятому готовий підписати експертний висновок. На двадцятому починаю ненавидіти третій дубль лише тому, що він став причиною всього цього.

Денис спокійно доходить до двадцять сьомого. Потім прослуховує всі.

І каже:

— Третій.

Без тіні провини. Без вибачень. Без навіть найменшого натяку, що останню годину мого другого життя можна було витратити інакше.

Хоча…

А як? Ми мертві.

Час у Міжсвітті все одно поводиться як хоче. Контракт у нас на два альбоми.

Може, Денис і правий. Поспішати справді нікуди.

…