ВАЛЕНТИН «WALTZ»
• Танцюрист
Валентин був танцюристом. Не людиною, яка непогано рухається під музику. Не тим хлопцем на весіллі, якого після третього келиха доводиться відтягувати від центру танцмайданчика. Професійним танцюристом.
Він умів увійти до кімнати так, ніби виходив на сцену. Повернути голову так, що звичайний погляд раптом ставав частиною постановки. Простягнути руку — і людина навпроти вже починала підозрювати, що зараз або доведеться танцювати, або дуже переконливо пояснювати, чому ні.
За життя Валентин працював у виставах, сценічних постановках, танцювальних номерах і всьому іншому, де режисер міг абсолютно серйозно сказати: «Тут мені треба більше внутрішньої самотності через ліве плече». Валентин не перепитував. Робив. Іноді настільки добре, що режисер замовкав. Для театру це майже надприродне явище.
Валентин не був музикантом. Не писав пісень, не сперечався про правильний звук гітари й не вважав, що кожну життєву проблему можна вирішити ще одним соло. Його інструментом було власне тіло: крок, пауза, поворот, рука, плече, погляд. І вміння точно знати, де закінчується просто рух і починається танець.
Потім була пізня осінь, мокра дорога й автомобіль. У Світі Живих для такого існує багато правильних слів: аварія, слизьке покриття, втрата керування, трагічний збіг обставин. У Міжсвітті все значно коротше.
Прибув.
• Після
Зазвичай Міжсвіття не дуже цікавиться тим, у якому вигляді людина планувала продовжувати існування після смерті. Валентина воно теж не питало. Тільки з ним чомусь вийшло трохи інакше.
Він був скелетом. Не напівпрозорим. Не примарним. Не мерехтів по кутках і не зникав у дзеркалах. Нормальний, цілком матеріальний скелет у синьому костюмі, з капелюхом і поставою людини, яка навіть після смерті не збирається сутулитися.
Чому саме так — ніхто не знав. Сам Валентин, схоже, проблеми не бачив. Руки є, ноги є, спина пряма. Для танцю достатньо. Обличчя, звісно, стало трохи менш інформативним, зате постава компенсувала все.
Досить швидко з’ясувалося й інше. Валентин говорить. Принаймні Валентин у цьому абсолютно впевнений.
• Він щось каже
Проблема полягала не в тому, що Валентин мовчав. Він розмовляв постійно: вітався, коментував музику, щось питав у бармена. Міг довго пояснювати новоприбулому, куди краще не заходити і чому двері, яких учора не було, сьогодні краще теж не відчиняти.
Єдина дрібниця — ніхто не розумів ані слова. Для решти його мова звучала як тихе сухе клацання, шурхіт і ще щось, що дуже хотіло бути людським голосом, але очевидно мало певні технічні труднощі.
Щелепа рухалася. Жести були переконливими. Інтонація якимось чином теж відчувалася. Слів не було.
Перший час із ним намагалися розмовляти жестами. Потім писати. Потім просто кивати з розумним виглядом. Останній спосіб виявився найпопулярнішим.
Валентина це не дратувало. Навпаки, іноді складалося враження, що він вважає проблему суто чужою. Він говорить нормально. Це ви слухати не вмієте.
• Софія
Із Софією все почалося з танцю. У клубі грала музика. Не концерт, не репетиція — просто музика, яка іноді з’являлася в «Ашопоробиш?» сама по собі, бо клуб мав власні уявлення про доречність.
Софія стояла біля бару. Валентин підійшов, зупинився перед нею, ледь нахилив голову й простягнув руку. Жест був настільки старомодно правильний, що навіть сперечатися з ним хотілося теж якось елегантно.
Софія подивилася на його руку, потім на нього.
— Ні.
Валентин щось відповів. За сусіднім столом почулося звичне сухе клацання.
Софія звела брову.
— Я прекрасно вмію танцювати.
У клубі стало трохи тихіше.
Валентин сказав ще щось.
— Це ти зараз нахабнієш?
Ще кілька клацань.
— Самовпевненість не замінює техніку.
Хтось біля бару нарешті не витримав:
— Софіє.
— Що?
— Ти з ким зараз розмовляєш?
Вона озирнулася.
— З Валентином.
— Ти його розумієш?
Софія кілька секунд дивилася на присутніх, потім на Валентина, потім знову на присутніх.
— А ви ні?
Ні. Виявилося, що ні.
Для всіх інших Валентин так і залишився набором клацань, жестів і дуже переконливої постави. Софія чула слова. Звичайні слова, речення, інтонації, жарти, зауваження. Навіть коли він говорив тихіше. Особливо коли він говорив тихіше.
Чому — ніхто не знає. Софія теж. Валентин пояснювати не поспішав. А можливо, пояснював. Просто решта знову нічого не зрозуміла.
• Waltz
Того разу Софія все-таки подала йому руку. Не тому, що Валентин її переконав. Це важливе уточнення.
За версією Софії, вона просто хотіла перевірити, чи справді він настільки хороший танцюрист, яким себе вважає. За версією Валентина… Версію Валентина ніхто, крім Софії, не почув, а вона відмовилася перекладати.
Вони вийшли на середину залу. І стало зрозуміло, звідки взявся Waltz.
Валентин умів танцювати не лише вальс. Навпаки — за життя він працював із різними стилями, знав сценічну пластику, легко підлаштовувався під музику й партнера. Але вальс був його мовою.
Три чверті. Крок. Поворот. Ще крок. Нічого зайвого.
Софія теж уміла танцювати. Не «колись ходила на танці». Не «потрапляє в ритм». Уміла.
Тому через кілька секунд вони вже не перевіряли одне одного. Просто танцювали. Без магії, без знаків долі, без того, щоб серпанок раптом склався у форму серця й усі присутні зрозуміли щось важливе про вічність. На щастя.
Просто двоє людей, які знали, що робити з музикою. Навіть якщо один із них давно перестав бути людиною в суто анатомічному сенсі.
• Партнер
Відтоді Валентин час від часу запрошує Софію на танець. Не завжди на вальс.
Він може з’явитися біля сцени після концерту, підійти до неї посеред звичайного вечора або мовчки — для всіх інших це виглядає саме так — простягнути руку.
І Софія іноді погоджується. Не кожного разу. Бо якщо погоджуватися щоразу, людина починає нахабніти. Навіть мертва. Навіть без м’язів обличчя. Особливо Валентин.
Вони можуть сперечатися просто під час танцю. Точніше, з боку це виглядає так: скелет у синьому костюмі щось клацає щелепою, Софія робить поворот і відповідає:
— Ні.
Ще кілька клацань.
— Навіть не думай.
Поворот.
— Це був твій крок.
Пауза.
— От зараз було добре.
Останню фразу вона зазвичай говорить тихіше.
• У клубі
Валентин не став частиною Гудів. Йому це й не потрібно. Він не музикант і ніколи ним не був. Але музика йому потрібна не менше.
Під час концертів він іноді стоїть збоку від сцени й слухає. Іноді виходить на танцмайданчик. Іноді достатньо одного його руху, щоб кілька людей, які ще хвилину тому збиралися весь вечір серйозно сидіти за столиком, раптом згадали, навіщо в клубах існує вільна підлога.
Іноді він танцює сам. Так теж можна. Для Валентина партнер ніколи не був умовою танцю. Лише можливістю зробити його кращим.
Але коли в залі Софія, він усе одно спочатку шукає поглядом її. Підходить, ледь нахиляє голову, простягає руку й щось каже.
Решта чує тільки тихе клацання.
Софія закочує очі.
— Один танець.
Валентин випрямляється. Судячи з постави, саме це він і пропонував. Судячи з Софії — бреше.
А музика вже грає.
Гудівнінг 💀 Мерці не відпочивають