ЧАС

У Міжсвітті часу немає. Принаймні так усі звикли вважати. Годинники тут зазвичай висять для краси, маятники дрімають, стрілки стоять на місці й не вдають, що комусь щось винні. Але іноді до клубу «Ашопоробиш?» заходить втомлений чоловік у темному капелюсі, схожий чи то на інспектора, чи то на аудитора, чи то на ревізора, який заблукав між чужими справами. У нього донкіхотівські вусики, рукавички, важкий погляд і така втома на обличчі, наче він перевіряв не документи, а всі ранки світу одразу.

Коли він сідає за стіл, у клубі починається дивне. Один годинник несміливо робить «тік». Потім другий відповідає «так». Десь у кутку оживає маятник, пісочний годинник раптом згадує, що пісок має сипатися, а стрілки на стіні починають рухатися так обережно, ніби самі не впевнені, чи їм це дозволено. Ніхто не питає гостя, хто він. Віктор просто ставить перед ним чорну каву, Олег мовчки посуває попільничку, а решта вдає, що все нормально. Хоча всі давно помітили: коли він приходить, навіть у Міжсвітті на мить стає пізно.

Справжнього імені цього чоловіка ніхто не знає. Може, його й немає. Мешканці між собою називають його Часом — неофіційно, обережно, без зайвих церемоній. Сам він на це ніяк не реагує. Вип’є кави, викурить цигарку, іноді задрімає просто за столом, потім підведеться і піде так само тихо, як прийшов. І щойно за ним зачиняються двері, годинники зупиняються знову. Ніби нічого не було. Ніби Міжсвіття просто на кілька хвилин згадало стару шкідливу звичку — рахувати.

Гудівнінг 💀 Мерці не відпочивають