ГЛАВА 17. ХАЙ ЛЕЖАТЬ
…
До клубу я доїхала без пригод. О десятій зайшла в «Ашопоробиш?».
Усередині, як завжди, була своя погода. Тепло. Світло. Кава ще не зроблена. Оце треба виправити.
— Добрий ранок.
Відповіли хто як.
Тарас щось вистукував пальцями по столу. Денис сидів із гітарою, але поки не грав. Олег дивився щось у телефоні. Софія стояла біля сцени. Роман сидів на своєму місці. Віктор із ним про щось тихо говорив.
Нічий Кіт спав на барі, звісивши одну лапу. Понеділок його не стосувався.
Я зняла куртку, поставила сумку й пішла робити каву. Сім чашок. Уже майже автоматично.
Роману подвійний еспресо. Денисові кортадо. Софії лате, більше пінки. Олегові з молоком. Тарасу американо й два цукри. Віктору велику чорну з Ефіопії. Собі з вершками.
Поки працювала машина, згадала коробку. Вона стояла там само. Відкрила. Дві. Так і лежали. Ті самі. Шість днів. Ні одна. Ні три. Дві. Ніхто не з’їв. Я теж. Ну й добре.
— Хай лежать.
— Хай лежать, — повторив Олег. — «Форреста Гампа» всі дивилися?
— Я — так.
— Там усе зовсім інакше, — сказав Роман.
Я повернулася. І не тільки я. Навіть Тарас перестав стукати пальцями по столу.
Роман заговорив. Сам. І, судячи з усього, не двома словами.
— Там коробка про те, що ти не знаєш, яка цукерка попадеться. Береш одну — там одне. Іншу — інше. Несподіванка. Як життя. Не знаєш, що буде далі.
Він трохи помовчав.
— А тут не так.
Ніхто не перебивав.
— Тут коробка вже твоя. Якщо цукерки — це події, які в тебе ще попереду, то спочатку їх багато. Повна коробка. Ти навіть не думаєш, скільки там залишилося. Береш одну. Другу. Ще дві. Можеш друзям роздати. Завтра ще будуть.
Роман подивився на коробку.
— Потім їх стає менше. Уже видно дно. І ти починаєш дивитися. Цю зараз. Цю потім. Цю залишу до чаю. Уже не хапаєш дві просто тому, що можна.
Ще трохи помовчав.
— А потім лишається дві.
Він знизав плечима.
— І вже не поспішаєш.
Тиша.
— Не тому, що вони найсмачніші. Найсмачніші, може, давно з’їли. Просто їх дві.
Все.
Роман вичерпав весь ліміт слів на тиждень наперед.
Взяв чашку. Ніхто нічого не сказав. Навіть Олег. І це було правильно.
Я сіла за ноутбук.
За кілька хвилин усе начебто повернулося на місце. Я відкрила пошту. Олег знову взяв телефон. Денис тихо перебрав кілька струн. Тарас щось шукав у своєму. Віктор сидів над столом.
Але коробка вже нікуди не поділася. Не та, що стояла біля кави. Інша. Повна спочатку. Потім наполовину. Потім дві.
Минуло хвилин п’ять.
— Ну так, — сказала Софія.
Я підняла голову.
Вона дивилася у свою чашку.
— У дитинстві я б сама цілу коробку з’їла.
Денис подивився на неї.
— Не обсипало б?
— Авжеж обсипало б. А шо поробиш? Побічний ефект.
Олег усміхнувся. Тарас теж. І знову все стихло.
Я повернулася до листа.
Десь за кілька хвилин тихо бренькнула струна. Потім ще одна.
— Хай лежать, — сказав Віктор.
Не до когось. Просто вголос.
…
