ЧАС

У Міжсвітті час не йде. Принаймні так заведено говорити. Тут можна прожити вечір, рік або щось між ними й не помітити різниці. Годинники висять на стінах, стрілки стоять, маятники мовчать. Ніхто особливо не переймається. Якщо завтра не обов’язково настане після сьогодні, годинник стає радше предметом інтер’єру.

А потім іноді приходить він.

Втомлений чоловік у темному капелюсі, з тонкими вусиками, рукавичками й обличчям людини, яка давно працює понаднормово. Він не з’являється урочисто, не оголошує себе й не вимагає уваги. Просто заходить до «Ашопоробиш?», сідає за стіл і чекає на каву так, ніби бував тут уже сотні разів. Можливо, так і є.

Саме тоді годинники згадують, для чого їх колись вигадали.

Один робить тихе «тік». Інший відповідає «так». Десь прокидається маятник. Стрілки можуть рушити вперед, зупинитися або раптом повернутися на кілька поділок назад. А пісочний годинник поводиться найгірше: пісок у ньому іноді сиплеться вниз, як і належить піску. А іноді — догори. Повільно, зернина за зерниною, без перевертання самого годинника.

Чоловік при цьому нічого не робить.

Не торкається годинників. Не дивиться на них. Не клацає пальцями й не говорить загадкових фраз. П’є каву. Іноді курить. Іноді просто сидить із заплющеними очима, ніби теж хотів би хоч ненадовго опинитися в місці, де часу немає.

Хто він — невідомо. Справжнього імені ніхто не чув. У клубі його називають Часом, бо треба ж якось називати людину, після появи якої починають рухатися стрілки. Сам він на це прізвисько не заперечує. Але й не підтверджує.

Чи керує він часом — теж невідомо.

Може, годинники слухаються його. Може, просто відчувають його присутність. Може, він не господар часу, а його наглядач, кур’єр, бухгалтер або такий самий заручник, тільки з посадою трохи вищою. Ніхто не перевіряв. У Міжсвітті взагалі не заведено ставити зайві запитання істотам, поруч із якими пісок може падати вгору.

Коли Час підводиться й іде, стрілки ще трохи вагаються. Потім завмирають. Маятник зупиняється. Пісок лишається там, де його застав відхід.

І Міжсвіття знову робить вигляд, що нікуди не поспішає.