Коли нікого немає — зал майже беззвучний. Лише зрідка щось тихо тріскає в перекриттях, і один-єдиний молоточок у роялі іноді сам собою тихенько цокає, ніби хтось невидимий раз на кілька хвилин натискає одну й ту саму клавішу. Коли ж заходять музиканти з Міжсвіття, звуки змінюються. Кроки по розбитому паркету лунають глухо й «м’яко», ніби підлога під ними трохи просідає в інший простір. А коли хтось торкається рояля — навіть просто кладе руку на кришку — по залу проходить довга, низька вібрація, ніби інструмент зітхає. Іноді з колон ще чутно тихе дзижчання старої електропроводки, хоча світло тут не вмикалося вже багато років.

Найсильніше тут відчувається саме присутність Міжсвіття.

Межа тут не просто тонка — вона ніби дихає. Коли музикант із Міжсвіття заходить у зал, червоне світло від килима на мить стає глибшим, майже бордовим, а промені згори ніби сповільнюються. Повітря стає густішим, ніби його хтось обережно згущує. І найголовніше — з’являється відчуття, що за спиною в тебе стоїть хтось ще один. Не загрозливий. Просто… присутній. Наче сам простір злегка повертає голову й дивиться, хто прийшов.

Саме тому сюди так тягне.

Тут майже так само, як у їхньому «Ашопоробиш» у Міжсвітті — тільки з іншого боку дзеркала. Те саме відчуття занедбаної, але все ще живої величі. Та сама можливість грати не для когось, а просто тому що руки пам’ятають. Та сама можливість сидіти годинами в тиші і не відчувати себе самотнім.

Мерці тут розслабляються. Деякі навіть знімають пальто й залишають його на одній із поламаних стільців — і коли вони йдуть, пальто іноді ще кілька годин лежить саме так, ніби його хтось береже. А коли вони повертаються наступного разу — пальто все ще там.

Місце пам’ятає.

І воно не поспішає відпускати тих, хто сюди потрапив.