Клуб «АШОПОРОБИШ?»
Це місце не красиве. І ніколи не було.
Але коли музиканти з Міжсвіття заходять сюди, вони зазвичай знімають пальто й залишають його на одній із старих стільців біля сцени — так, ніби знають, що ніхто їхнє пальто не візьме. Бо тут усі свої.
Вивіска зовні все ще намагається світитися. Рожевий і фіолетовий неон блимає нерівно, іноді повністю гасне на кілька хвилин, а потім знову запалюється, ніби місце само себе вмикає. На вивісці криво намальоване велике питання: «Ашопоробиш?» Ніхто вже не пам’ятає, чи це було питанням, чи просто останньою спробою пожартувати.
Усередині пахне старим деревом, пилом і дуже слабко — чимось солодкуватим, ніби колись тут давно курили і дим назавжди залишився в стінах. Сцена трохи просіла в одному куті, колонки стоять криво, а на підлозі розкидані старі дроти й порожні пачки від сигарет. Але все це якось… по-людськи. Не страшно. Просто давно не прибирали.
Тут немає часу. Але є вечори.
І вони приходять кожен вечір. Разом.
Шестеро.
Хтось сідає за старе піаніно і просто кладе руки на клавіші, не натискаючи. Хтось лягає на сцену й дивиться у стелю, де давно немає лампочок. Хтось сідає в кутку й курить — навіть якщо сигарета давно не горить по-справжньому. Іноді хтось тихо наспівує старий куплет, а інші не заважають. Іноді просто сидять поруч і мовчать.
Тут можна не розмовляти. Тут можна не грати. Тут можна просто бути — навіть якщо ти вже давно не зовсім той, ким був за життя.
Це вже не просто місце, куди вони заходять. Це ритуал. Єдине, що в них залишилося стабільного після смерті. Кожен вечір — одне й те саме: ті самі стільці, той самий неон, що блимає, ті самі шестеро людей, які нікуди більше не поспішають.
Тому що в «Ашопоробиш?» не треба нічого доводити. Тут уже ніхто ні від кого нічого не чекає. І цього, напевно, вже достатньо.
Коли неон на вивісці знову блимає рожевим, а в залі тихо починає дзижчати одна з колонок, яка не повинна працювати… вони розуміють, що вечір триває.
І що вони все ще тут. Разом.